Венді Гіллер – видатна британська актриса театру та кіно, чия кар’єра охоплювала майже 60 років. Її називали актрисою, яка щоразу впевнено “захоплювала екран”, коли з’являлася у кадрі. Попри успіхи в кіно, Гіллер залишалася вірною театру, вважаючи його своєю головною сценою. Ба більше, вона була відзначена премією “Оскар”. Її гра завжди відрізнялася глибиною та гідністю, які зробили її однією з найшанованіших акторок свого часу. Але те, що справді виділяло її, був не лише її талант. Це було місто Манчестер, яке допомогло сформувати його. Далі на manchesterski.com.
Роки становлення
У Венді Гіллер, що народилася у 1912 році у Бремголлі, тоді частини Чешира, а тепер передмісті Великого Манчестера, виросла далеко від гламуру лондонської театральної сцени. Зокрема її батько був манчестерського виробника бавовни.
Але, коли Венді Гіллер підросла, вона здобула освіту в школах “Winceby House” і “Oriel Bank”, а у 18 років приєдналася до трупи “Manchester Repertory Company”, де не тільки грала, але й ставила спектаклі. “Manchester Repertory Company” була відома тим, що відкривала нові імена та підтримувала місцеві таланти. Саме в її театрах, наповнених глядачами з робітничого класу та творчим середовищем, Венді Гіллер навчалася акторської майстерності. Там вона виробила свій стиль – чесну, щиру гру без пафосу та зовнішнього блиску. Так і розпочався її шлях в акторстві.
Першою її проривною роллю стала гра Саллі Гардкасл у п’єсі “Кохання на допомогу по безробіттю” 1934 року. П’єса мала величезний успіх і привела Гіллер на сцену Вест-Енду у театрі Гарріка. Це був величезний поштовх для подальшого розвитку кар’єри як актриси.
У 1937 році вона дебютувала в кіно у фільмі “Удача Ланкашира”. Саме з цієї ролі розпочався її шлях до визнання у британському театрі та кіно. А драматурги один за одним почали запрошувати її до своїх п’єс. Її образи, виконані з непідробною стійкістю, стали новим одкровенням для глядачів. Вона не просто грала свою роль, вона по-справжньому вживалася в образ персонажа.
Світове визнання
Незабаром Венді Гіллер почали впізнавати не лише на британській сцені, а й за океаном. На американську сцену її привела проривна роль Саллі Гардкасл у п’єсі “Кохання на допомогу”, після якої вона дебютувала на Вест-Енді, а потім – і на Бродвеї. Там же її помітив Джордж Бернард Шоу, зробивши Гіллер своєю музою і довіривши їй ключові ролі у “Святій Йоані”, “Пігмаліоні” та “Майорі Барбарі”. Замість класики Шекспіра актриса віддавала перевагу сучасним п’єсам, особливо Ібсену, Генрі Джеймсу і Томасу Гарді.
У 1947 році Гіллер зіграла Кетрін Слопер у “Спадкоємиці” – своєї найгучнішої бродвейської ролі. Пізніше вона неодноразово поверталася до цієї та інших своїх постановок. Протягом 1950–1970-х років виблискувала на сценах Вест-Енду, “Old Vic” та Бродвею, граючи від вольових героїнь до трагічних персонажів.
Серед її яскравих постановок – “Цвітуча вишня”, “Іграшки на горищі”, “Крила голубки”, “Юлій Цезар”, “Привиди”, “Місяць для незаконнонароджених” та “Driving Miss Daisy”, її остання роль у 1988 році. Навіть у зрілому віці вона продовжувала дивувати глибиною та силою своїх образів, залишаючись однією з найвидатніших актрис британської сцени.
Фільмографія
Варто зазначити, що Гіллер була не лише актрисою театру. У свої найкращі роки вона також активно знімалася у різних фільмах.
У 1938 Венді Гіллер зіграла Елізу Дулітл в екранізації “Пігмаліона”. Ця роль стала знаковою: вона принесла Гіллер першу в історії номінацію на “Оскар”. Пізніше Гіллер знялася в “Майорі Барбарі” у 1941 році, а також мала грати у “Життя і смерті полковника Блімпу” у 1943 році, але через вагітність поступилася роль Деборе Керр. Однак її запросили до наступного проєкту – “Я знаю, куди я йду!” 1945, який став класикою британського кінематографа.
Незважаючи на часті пропозиції з Голлівуду, Гіллер віддавала перевагу театру, тому найчастіше знімалася у кіно лише епізодично. Серед її помітних ролей – драма “Ізгою островів” 1952 року, “Щось цінне” 1957 року, а також “Роздільні столики” 1958 року, за яку вона також отримала “Оскар” за кращу жіночу роль другого плану.
У 1960 році Гіллер була номінована на BAFTA за роль владної матері в “Синах та коханцях”. Пізніше вона сяяла в “Іграшках на горищі” у 1963 році, отримавши за неї номінацію на “Золотий глобус”.
Третя номінація на “Оскар” прийшла за роль леді Еліс Мор у фільмі “Людина на всі часи” 1966 року, де вона зіграла з Полом Скофілдом. У 1974 році її робота у “Вбивстві у Східному експресі” принесла їй визнання критиків та нагороду “Evening Standard” як кращої актриси року.
Серед інших сильних кінообразів Гіллер – єврейська біженка у “Подорожі проклятих” 1976 року, строга старша медсестра у “Людині-слоні” 1980 року, а також емоційно відчужена тітка героїні Меггі Сміт в “Самотній пристрасті Джуд”.
Гіллер завжди залишалася вірною собі – глибокою, принциповою, байдужою до слави та зосередженою на мистецтві.
Крім фільмів, Гіллер також часто з’являлася на екранах телевізорів у різних телепроєктах та шоу, як у Великобританії, так і у США. У 1950-1960-х роках вона знімалася у популярних американських серіалах, включаючи “Studio One та Alfred Hitchcock Presents”. У 1965 році зіграла Енн Гатчінсон – борця за свободу думки в пуританській Америці в серіалі “Profiles in Courage”.
Британському глядачеві Гіллер запам’яталася за ролями у “Z-Cars”, “Play of the Month” та як оповідачка у дитячій програмі “Jackanory”, де вона читала казки Елісон Аттлі.
У 1970–1980-х роках вона зосередилася на телевізійних драмах. Серед ролей, що запам’ятовуються: герцогиня Йоркська в “Richard II”, сувора викладачка в “Miss Morison’s Ghosts” шляхетна леді Слейн у “All Passion Spent”, за яку отримала номінацію на BAFTA.
Завершальним акордом у її кар’єрі стала участь у драмі “The Countess Alice” 1992 року разом із Зої Вонамейкер. Навіть у зрілому віці Гіллер залишалася популярною актрисою, яка зберігала глибину та витонченість у кожній ролі.
Особисте життя, досягнення та останні роки життя
Венді Гіллер пов’язала своє життя з такою ж творчою людиною, як і вона – драматургом Рональдом Гоу. Згодом вони влаштувалися у Біконсфілді, графство Бакінгемшир. Там вони виростили двох дітей – дочку Енн та сина Ентоні. Попри блискучу кар’єру, поза сценою Гіллер завжди вела закрите і скромне життя, воліючи, щоб її називали місис Гоу, а не сценічним ім’ям.
Гіллер залишалася вірна театру та мистецтву до кінця своїх днів. І крім трьох премій “Оскар” її творчість було визнано державою: у 1971 році вона стала офіцером ордена Британської імперії, а у 1975 році – дамою-командором. У 1984 році Манчестерський університет присвоїв їй почесний докторський ступінь, а у 1996 році вона отримала нагороду Лондонського гуртка кінокритиків за внесок у британське кіно.
Цікавим фактом є те, що Гіллер уникала публічності у реальному житті, а слави вона ніколи не шукала. Вона просто займалася улюбленою справою і по-справжньому сяяла на сцені. Крім цього, вона активно підтримувала молодих акторів і до самої смерті була президенткою “Chiltern Shakespeare Company”.
Після виходу з акторської сцени у 1992 році через погіршення здоров’я, вона провела останні роки на самоті. Померла у 2003 році, у віці 90 років, у тому ж будинку, де прожила більшу частину свого життя – тихо та спокійно, як і жила.