Ні для кого не секрет, що у 20 столітті Манчестер поступово перетворився з промислового центру Великобританії на науковий та культурний осередок. Справжню революцію у сфері культури та музики у той час зробила “Factory Records” – лейбл звукозапису, дизайн-студія, нічний клуб, який став справжньою родзинкою міста. Заснована у 1978 році Тоні Вілсоном і Аланом Еразмусом, разом з менеджером Робом Греттоном і продюсером Мартіном Ганнеттом, “Factory Records стала основою того, що музика може бути мистецтвом, бізнес може бути поезією, а Манчестер може бути у центрі нової музичної ери. Далі на manchesterski.com.
Історичні джерела: клуб “Factory”
Назва “Factory” вперше з’явилася у 1978 році. Саме тоді у клубі “Russell Club” пройшла перша тематична ніч під цим брендом. Клуб швидко став культовим місцем Манчестера. Його знали під різними назвами: “Caribbean Club”, “PSV Club”, а пізніше – просто “The Factory”.
Ідея належала Алану Еразмусу та Тоні Вілсону, за підтримки промоутера Алана Вайза. Вони перетворили клуб на справжній майданчик для нової хвилі музики – постпанку та авангарду. Тут виступали як місцеві гурти “Durutti Column” та “Joy Division”, так і приїжджі – “Cabaret Voltaire” з Шеффілда та інші.
Рекламу клубу оформлював дизайнер Пітер Севілл, а вже через кілька місяців вийшов перший реліз лейблу – компіляція “A Factory Sample” з треками артистів, що виступали в клубі.
Клуб “The Factory” проіснував до 2001 року, а потім коли будинок було знесено. Воно знаходилося на перетині Ройс-роуд та Клейберн-стріт, на місці колишнього комплексу “Hulme Crescents”. Саме так розпочалася історія, яка змінила обличчя манчестерської музики.
Хвиля звукозапису
Кінець 1970-х років став переломним моментом для музичної сфери Манчестера. У 1978 році Тоні Вілсон, натхненний успіхом панк-лейбла “Rabid Records”, разом з Робом Греттоном, Аланом Еразмусом та продюсером Мартіном Ганнеттом заснував “Factory Records”. Їхня мета була проста – створювати музику без тиску лейблів та диктатури продажів.
Офіс розміщувався у звичайній квартирі на Палатин-роуд. Саме тут у 1978 році вийшов цей дебютний “EP A Factory Sample” з треками місцевих виконавців. А вже у 1979 році світ почув Unknown Pleasures – перший альбом “Joy Division”, записаний “Factory Records”, який став класикою.
Після трагічної смерті вокаліста Яна Кертіса у 1980 році, учасники “Joy Division” трансформувалися в “New Order”. Тоді народилася і “Factory Communications Ltd”, і почалася епоха, що стала символом культурної революції Манчестера.
Самим лейблом “Factory Records” у 1982 році було відкрито клуб “Haçienda” спільно з гуртом “New Order” та дизайнером Беном Келлі. Клуб отримав каталожний номер FAC 51 – за фірмовою нумерацією. Це не був просто клуб – це був центр свободи, самовираження, андеграунду та естетики. Інтер’єр, афіші, стиль – все було продумано до деталей.
Простір замислювався як майданчик для нового звуку, нового покоління. Але, попри успіх з погляду впливу на культуру, “Haçienda” виявився фінансовою катастрофою. Вхід коштував копійки, алкоголь майже не купували, а оренда та концерти були дорогими. Клуб став візитною карткою напряму медчестер, місцем, де злетіли такі групи як “Happy Mondays”, “Stone Roses” і вся ейсід-хаус хвиля. Але парадокс у тому, що успіх Haçienda підривав фінансове становище самого лейблу. Тому, можна сказати, що “Haçienda” став і вінцем, і труною “Factory Records”.
“Factory Records” побудував “Haçienda”, а “Haçienda” – створила атмосферу, в якій звучання лейбла стало безсмертним. Їхній союз був геніальним з культурного погляду, але руйнівним у фінансовому сенсі.
Наприклад, у 1983 році “New Order” випустили “Blue Monday” – сингл, що став міжнародним хітом, але парадоксально не приніс прибутку через дорогого у виробництві фірмового конверта. Проте гурт, як і “Happy Mondays”, приносив лейблу популярність та кошти на розвиток інших проєктів.
Згодом “Factory Records” стала не просто лейблом, а культурним явищем Манчестера та всієї Великобританії. Своїм незалежним підходом, експериментами та естетикою вони задали тренди цілій епосі. Музика, стиль, нічне життя – все це переплелося в унікальній культурній самобутності Манчестера 1980-х років.
Більше, ніж лейбл – філософія музики
“Factory Records” був бунтарським за своєю суттю. Унікальність “Factory Records” полягала не лише у музиці, а й у філософії, дизайні та підході до артистів. “Factory Records” дозволяв музикантам повну творчу свободу. Групи могли записувати те, що хотіли, без тиску на комерційний успіх. Це допомогло розкритися “Joy Division”, “New Order”, “Happy Mondays” та іншим.
Кожен реліз був витвором мистецтва. Пітер Севілл створював культові обкладинки, часто дорожчі за вініл. Навіть номери релізів FAC 51, FAC 73 та подібні присвоювалися всім – від альбомів до меблів у клубі.
А нічні клуби “Haçienda”, незабаром відкриті “Factory” і “New Order”, стали символом британської клубної культури. Це було серце сцени медчестера, де зливалися воєдино постпанк, техно та рейв.
Крім цього, “Factory Records” не підписував контракти. Музиканти були “своїми”, без формальностей. Такий підхід був ризикованим, але відображав дух свободи та довіри, характерний для Манчестера. Через це лейбл часто втрачав гроші на дорогих обкладинках, на збиткових вечірках, на дешевому барі у Haçienda. Але це була філософія “мистецтво важливіше за прибуток”.
“Factory Records” став відображенням манчестерської ідентичності – похмурої, чесної, впертої, з ноткою іронії та бунту проти централізованого лондонського мейнстриму.
Що трапилося з “Factory Records”?
Через постійну збитковість “Factory Records” закрилася у 1992 році. Ця подія стала символічним кінцем однієї з найкультовіших музичних епох в історії Манчестера. І, особливо, всього незалежного лейбл-руху Велкобританії.
Через те, що “Factory Records” принципово не підписував юридичні договори з артистами, що було частиною філософії свободи, це відіграло фатальну роль: у момент кризи лейбл не мав прав навіть на найуспішнішу групу – “New Order”.
Крім цього, незважаючи на культовий статус, “Haçienda” втрачав величезні гроші. Низькі ціни, наркотики замість алкоголю, витрати на обслуговування та виступи – все це перетворювало клуб на фінансову дірку для “Factory Records”.
Також привели до краху “Factory Records” й дорогі упаковки. Естетика для них була важливіша за прибуток. Як наслідок, така романтика не витримала серйозної дійсності ринку музичної індустрії.
Ну і звичайно багато проєктів виявилися провальними або занадто нішевими. Значною мірою вплинув на закриття “Factory Records” й занепад медчестера на початку 1990-х років.
Звичайно ж, у 1990-х роках були неодноразові спроби реанімувати лейбл. Велися переговори з “Warner Music”, але угода зірвалася, коли з’ясувалося, що лейблу не належать права на музику “New Order”. Без головного активу лейбл не становив цінності для інвестора.
Закриття “Factory Records” було не просто кінцем компанії, це був кінець цілої доби звукозапису. Лейбл став легендою за життя, а його закриття – уроком для майбутніх незалежних брендів: свобода – це круто, але без балансу з бізнесом вона не виживає.